Знову вирушаємо в мандрівку разом із Ґеральтом із Рівії — відьмаком, вихованим змалку, щоб полювати на чудовиськ. Та навіть мисливець на монстрів не завжди знає, хто справжня потвора — звір чи людина. Йому доводиться щоразу вирішувати, кого врятувати, а кого зупинити. Тож рушаймо далі стежками небезпеки й долі у збірці Анджея Сапковського “Меч призначення” — історіях, де кожен вибір має ціну, а серце іноді сильніше за меч.
“Меч призначення” подібний до збірки “Останнє бажання” Анджея Сапковського — це знову низка захопливих історій про пригоди відьмака Ґеральта з Рівії. Формат тут зберігається, але кожна історія відкриває щось нове про самого Ґеральта — його серце, його сумніви, його людяність. Поруч із ним знову з’являється вічний супутник і друг — бард Лютик, чия дотепність і легковажність ідеально контрастують із похмурою серйозністю відьмака. Разом вони то подорожують, то випадково перетинаються, але кожна їхня зустріч — це вибух гумору й філософії. Особливо кумедно спостерігати за тим, як вони поводяться з жінками: Лютик невтомно намагається їх підкорити, а от Ґеральт — радше намагається втекти… та щоразу безуспішно.
Ґеральт не намагається привернути увагу жінок — у його серці досі живе Єннефер. Та, здається, саме ця стриманість і холодна впевненість лише сильніше приваблюють їх. У його тиші є сила, у байдужості — магнетизм. Вони бачать у ньому загадку й переконані, що саме їм вдасться завоювати серце відьмака. Та коли з’ясовується, що він може відповісти лише тілом, але не душею — їхні надії розбиваються, мов кришталь. Ґеральт залишає за собою слід розбитих сердець, навіть не прагнучи цього. І в тому є щось трагічне — бо страждають усі: і ті, хто прагнув любові, і він сам, приречений на самотність через почуття до жінки, яка раз по раз грається його серцем.
Довгоочікувана зустріч із давніми знайомими з “Останнього бажання” не змусила себе чекати. Серед них — не лише бард Лютик. У попередній книзі Ґеральт урятував чоловіка від жахливого прокляття, повернувши йому кохання та свободу. На знак вдячності той запропонував відьмакові будь-яку нагороду, і Ґеральт, як це годиться, обрав Закон Неочікуваного — те, чого людина ще не знає, що має. Доля виявилася хитрою: винагородою стало дитя, якого носила його кохана. Відьмак сподівався, що це буде хлопчик — майбутній учень, продовження шляху відьмака. Залишивши новоспечених батьків, Ґеральт пообіцяв повернутися через шість років, аби забрати своє. І ось у “Мечі призначення” ми нарешті дізнаємося, що сталося з цією Дитиною Долі.
Це несподіване повернення сюжетних ниток додає історії глибини й послідовності. Як і його непроста любов до Єннефер чи вічне приятелювання з Лютіком, ці зв’язки формують живий, багатошаровий світ, у якому Ґеральт не просто мандрівник між чудовиськами — він людина, яку переслідує власна доля. І хочеться вірити, що ці ланцюжки долі тягнутимуться крізь усі книги циклу.
Читаючи “Меч призначення”, я раптом усвідомив: Сапковський майстерно вплів у свої історії одну велику, наскрізну тему — світ не такий, яким здається. Від пригоди до пригоди ми бачимо, що чудовиська не завжди справжні чудовиська, нагороди не приносять задоволення, а Ґеральт відчуває емоції, яких, здавалося б, не має права мати відьмак. Те, що видається ненавистю, часто виявляється любов’ю.
Звісно, іноді чудовиська таки є чудовиськами. Іноді нагорода справді варта зусиль. І часом ненависть — це просто ненависть. Але найчастіше за поверхнею ховається щось більше — складніше, людське. Здається, саме це і є серцем усієї саги про відьмака. Як забобони не визначають Ґеральта, так і світ навколо не варто сприймати буквально. Урешті-решт, ми ж говоримо про книжку — тож, як казали мудрі люди, не судіть про неї лише за обкладинкою.
