У цій статті я звертаюся до роману Дена Брауна “Точка обману” — одного з небагатьох творів автора поза відомим циклом про Роберта Ленґдона. Попередження: далі — повні спойлери до книги!
У центрі сюжету — Рейчел Секстон, аналітикиня розвідки, яку особисто викликає президент США для участі у перевірці сенсаційної знахідки NASA. Агентство заявляє, що відкрило метеорит із викопними слідами позаземного життя. Разом із групою експертів Рейчел вирушає до Арктики, аби підтвердити відкриття. Проте команда знаходить дивні аномалії й поступово розуміє: “сенсація” є грандіозною фальсифікацією. З цієї миті вони самі стають мішенню смертельно небезпечної змови.
Сюжет розгортається динамічно й захопливо. Як автор, що сам пише про змови, я особливо ціную такі історії: вони тримають у напрузі завдяки улюбленим жанровим прийомам — поступовому розкриттю таємниці, загадковим смертям (і деякі з них надзвичайно жорстокі, скажімо, “смерть від льоду, втиснутого до горла”!), атакам найманців, загадковим кукловодам за лаштунками, несподіваним обманам і хитромудрим поворотам.
Історія у “Точці обману” подається від імені багатьох персонажів, і Браун часто “стрибає” між їхніми думками просто посеред сцени. Формально це не можна назвати хаотичним head-hopping, адже зміна перспективи чітко позначається розривами рядків. Проте зазвичай такий прийом вважається ризикованим — він може руйнувати динаміку й віддаляти читача від подій. А ще часті стрибки усередині однієї сцени начебто роблять текст надто розірваним.
Та “Точка обману” змушує сумніватися в цих правилах. Жодного разу різкі зміни точки зору не псують дію — навпаки, вони працюють на сюжет, пришвидшуючи його. Якби ми весь час сиділи у свідомості лише одного героя, сцени тягнулися б удвічі довше й втратили б напругу. До того ж у книзі велика кількість дійових осіб і чимало заплутаних подій, тож такий підхід виправданий і навіть необхідний.
Екшн-епізоди тут справді вражають, а сюжетні повороти — особливо розкриття Вільяма Пікерінга як мозку змови — вибудувані майстерно. Роман, без сумніву, сюжетно орієнтований, але це не означає, що персонажі лишаються пласкими. Рейчел виписана виразно, так само як Маржорі Тенч, Пікерінг і трагічна Нора Мангор. Хіба що Майкл Толланд видався мені надто бляклим і навіть нудним — прикро, що значна частина історії подається саме з його перспективи. Проте навіть це не зіпсувало задоволення від сюжету.
У “Точці обману” є вагомий підсюжет, що стосується батька Рейчел — сенатора Седжвіка Секстона, кандидата у президенти. Значна частина цієї лінії розгортається навколо його помічниці Ґабріель Еш, яку Маржорі Тенч шантажує через її роман із сенатором. Згодом жінка дізнається про хабарі, які Секстон незаконно отримує від компаній, що фінансують його виборчу кампанію. Спершу цей сюжет розвивається ніби паралельно з основною історією NASA та Рейчел, і здається, що вони майже не перетинаються. Але коли Ґабріель починає викривати брехню NASA, а Рейчел надсилає батькові факс із доказами, ці лінії нарешті сходяться.
Саме мить, коли Секстон отримує ті документи, робить його, можливо, найцікавішим персонажем усього роману. Його одержимість владою та повна байдужість до життя власної доньки в останній чверті книги шокують, але водночас створюють надзвичайно цікаву моральну дилему. Він більше дбає про можливість викрити NASA і, можливо, президента як шахраїв, ніж про те, щоб урятувати Рейчел. І в той момент я зловив себе на думці, що навіть радий його егоїзму — адже хотілося, аби правда вийшла назовні.
Браун дуже вдало розгортає цей сюжет, а фінальний поворот, де Секстон публічно зазнає краху перед натовпом журналістів, звучить як справжня винагорода для читача. Так, можливо, він трохи передбачуваний, але все одно залишає відчуття драматичного і справедливого фіналу.
Але “Точка обману” не позбавлена своїх вад. Насамперед — це надмірна розтягнутість. Друга половина роману значно динамічніша та цікавіша за першу. Велике відкриття NASA про позаземне життя, на яке, без сумніву, чекає кожен читач, настає занадто пізно. Розкриття правди про метеорит рухається надто повільно, застрягаючи у нескінченних наукових поясненнях. Відчувалося, ніби герої безкінечно сперечаються: природне походження чи підробка?
Головна проблема роману — науковість і те, що фанати “Зоряного шляху” назвали б “технобалачкою”. У книзі чимало діалогів і описів, переповнених термінами. У передмові Браун демонструє, що ретельно вивчав матеріал, але часом це виглядає так, ніби він просто хизується знаннями про гляціологію та океанографію, завантажуючи текст довжелезними поясненнями. Для читача, далеких від цих сфер, це стає бар’єром, а не бонусом.
Особливо це відчувалося у фінальних сценах на борту корабля Майкла Толланда “Гоя”. Опис того, що відбувається, був настільки технічним, що іноді ставав майже незрозумілим. І саме там, де мав наростати максимальний саспенс, увага починала розсіюватися. Якби автор спростив виклад і прибрав надмірні наукові деталі, залишивши рівно стільки, щоб історія виглядала переконливою, роман міг би стати на сотню сторінок коротшим — і значно більш захопливим.
