“Втрачений символ” — третій роман із циклу про харизматичного професора Роберта Ленґдона, який підхоплює естафету після вибухових “Янголів і демонів” та культового “Коду да Вінчі”.
Зізнаюся, старт у цієї серії був справді блискучим: перша книга вражала свіжістю, динамікою та атмосферою справжнього трилеру. Згодом напруга наче трохи спадає, але “Втрачений символ” усе ж тримає планку. Це не настільки “вибухове” читання, як попередні романи, але унікальний почерк Брауна відчувається з перших сторінок: хитромудрі загадки, символи, пастки, психологічна гра з читачем і, звісно, харизматичний та водночас моторошний антагоніст, який змушує відчувати легкий холод уздовж хребта.
А цифри говорять самі за себе. Книжка стала феноменом видавничої справи: стартовий наклад у 6,5 мільйона примірників побив рекорд. І вже в перший день після виходу роман розлетівся мільйонним тиражем. Таке трапляється лише тоді, коли хвиля попереднього успіху — в даному випадку шалений резонанс “Коду да Вінчі” — накочує на весь книжковий світ і створює відчуття “події”, а не просто виходу нового роману.
Не дивно, що, як і його попередники, “Втрачений символ” дістав кіноверсію. Том Генкс знову перевтілився у професора Ленґдона, і хоча я не можу сказати, що був у захваті від попередніх екранізацій (як і від самих книжок), мушу визнати: атмосферу вони передають доволі влучно. Це кіно, яке немов підкреслює сильні та слабкі сторони прозового першоджерела.
Часто можна почути, що стиль Брауна “формульний”, і, мабуть, це слушне зауваження. Його тексти написані чітко, ритмічно, з відчуттям, що автор володіє своєрідною “інструкцією з написання бестселерів”. Це робить прозу доступною й захопливою, але водночас відчувається певна механічність, брак індивідуального “серця”. Сюжетні лінії різняться у деталях, та загальна схема лишається майже незмінною: Ленґдон випадково стає заручником змови, вступає у перегони з часом і намагається розплутати древню таємницю, ризикуючи життям і борючись із загадковим ворогом.
Особисто я ціную літературу, яка народжується з внутрішньої потреби, з емоцій, із болю чи натхнення, без яких автор би просто не вижив. У Брауна цього відчуття бракує. Він пише не тому, що “інакше не може”, а тому, що добре вміє. Його творчість нагадує мені Ріанну в музиці: безперечно талановита, надзвичайно популярна, але створює радше продукт, ніж сповідь. І, як із Ріанною, я можу з насолодою послухати один хіт, але не стану витрачати час на альбом за альбомом. Бо час, на відміну від грошей, — ресурс, який не відновиш.
Але все це не применшує заслуг “Втраченого символу”. Його змовницька лінія захоплює, дає поживу для роздумів і навіть трохи навчає. І, звісно ж, варто відзначити антагоніста — Малаха. Це, без перебільшення, наймоторошніший лиходій у Брауна. Його тіло, вкрите татуюваннями з голови до п’ят, жага крові та маніакальна ідея роблять із нього істоту, перед якою страшно навіть на сторінках книги. Я здогадався про його таємницю ще задовго до фіналу, але інтрига настільки напружена, що читав до кінця, аби перевірити свою теорію.
Малах — перший серед “поганих хлопців” Брауна, хто не є маріонеткою у чужій грі. Він мислить, планує, діє самостійно. Його план не менш небезпечний, ніж його безумство, і саме це робить його справді страшним.
Тож якщо ви вже мандрували з Ленґдоном у “Янголах і демонах” і “Коді да Вінчі”, не оминути “Втрачений символ” просто неможливо. А от починати знайомство з цією серією я б радив із першої книги — адже саме там, на початку, закладено ту вибухову силу, яка й зробила Дена Брауна письменником світового масштабу.
