Де проходить тонка межа між вигаданим світом і нашим життям? Чи може автор стати лише тінню власних текстів, а читач — жертвою лабіринту, з якого немає виходу? Франк Тільє у своїй трилогії Калеба Траскмана ставить питання, які виходять далеко за межі детективного жанру. Це історія не тільки про злочини чи розслідування, а про саму природу оповіді, про силу ілюзії та про темні пастки, в які потрапляє наша уява.
Франк Тільє вже давно здобув славу одного з наймайстерніших і найпохмуріших творців французького трилера. Його романи — це інтелектуальні ігри, де кожна сторінка може стати смертельною пасткою, а кожна підказка веде не до відповіді, а до ще більшої загадки. У 2018 році він несподівано запускає новий експеримент — роман “Незавершений рукопис”. На перший погляд — ще один трилер, майстерно написаний і похмурий, але без нічого надзвичайного. Та це лише ілюзія. Бо саме тут народжується вигаданий письменник Калеб Траскман, автор темних детективів, який загадково помирає, залишивши по собі недописаний роман. Його син береться “завершити” історію, і раптом читач розуміє: книга, яку він тримає у руках, — це текст самого Калеба. Подвійна вигадка, дзеркальна ілюзія. Ми читаємо роман, який водночас існує і не існує. Це вже не просто трилер — це мета-гра, де вигаданий світ поглинає реальність.
Проте справжнє потрясіння чекало попереду. У 2020 році виходить друга частина — “Це було двічі”. На перший погляд це зовсім інша історія: зневірений батько шукає доньку, яка зникла ще підлітком. Атмосфера темна, моторошна, але здавалося б, нічого спільного з Калебом Траскманом. Однак поступово крізь сюжет починають проступати тривожні тіні “Рукопису”. Віддзеркалення, дивні паралелі, незбагненні збіги — і читач розуміє, що обидві книги зв’язані невидимими нитками. Тільє знову кидає виклик нашому сприйняттю: історія, яка здавалася “реалістичною”, виявляється частиною великої гри. Для повного ефекту цей роман потрібно читати після “Незавершеного рукопису” — тоді друга частина спалахує у свідомості, немов пазл, що нарешті складається у цілісну й моторошну картину.
І ось, у 2022 році, Франк Тільє підводить риску — виходить фінал трилогії, роман “Лабіринти”. Це коротка, але напрочуд інтенсивна книга. У віддаленому гірському шале стається жахлива різанина. Кілька героїнь — журналістка, психіатр, письменниця й жертва — опиняються в центрі таємниці, яка знову стирає межі між вигадкою та реальністю. Читач опиняється у справжньому лабіринті пам’яті й свідомості, де вихід може виявитися пасткою, а ключ — лише новою загадкою. Саме тут Тільє дає остаточні відповіді, завершуючи історію Калеба Траскмана. Фінал вражає стислістю, але кожне слово б’є в ціль, залишаючи післясмак страху й захоплення.
Трилогія Калеба Траскмана — це не просто три романи. Це витончений літературний експеримент, у якому вигадка дзеркалить “реальність”, а кожна нова книга змушує по-новому побачити попередню. Це гра, у якій читач добровільно стає заручником, знаючи, що виходу немає. Франк Тільє доводить: він справжній архітектор лабіринтів, будівничий текстів-пасток, які розкриваються лише тоді, коли ти повністю віддаєшся читанню.
Чому ця трилогія варта уваги? Бо вона руйнує межі жанру. Це не просто трилер, це інтелектуальний експеримент, що ставить питання про природу історії та її вплив на людину. Тільє показує: книга може бути живим організмом, який дихає, змінюється і змушує нас сумніватися у власному відчутті реальності.
У “Незавершеному рукописі” він відкриває двері у вигадану гру. У “Це було двічі” показує, що ця вигадка просочується у “реальний” світ. А у “Лабіринтах” — закриває пастку, де вигадка й реальність зливаються остаточно. І коли ви перегорнете останню сторінку, залишиться лише одне питання: чи ви справді вийшли з цього лабіринту?
