Ґеральт із Рівії, професійний мисливець на чудовиськ, знаний як відьмак, — творіння всесвітньо відомого польського автора Анджея Сапковського. Уперше він з’явився у збірці оповідань ще 1993 року. “Останнє бажання” переносить читача у світ, що нагадує середньовічну Східну Європу, населений ельфами, гномами, драконами та істотами, запозиченими зі слов’янського й германського фольклору — від стриґ і суккубів до химерної версії Білосніжки.
Особливість цієї книги полягає в тому, що її сила водночас є й її слабкістю. Це фентезі зовсім не схоже на класичні англосаксонські зразки, й подекуди змушує сумніватися в його серйозності. Адже чи можна залишитися байдужим, коли чудовисько дістає розкішний бенкет із повітря, дівчина обертається на гігантську кажаниху, а потім знову постає в одязі, або коли на сцені з’являється джин із трьома бажаннями?
Зрештою, у певному віці казки втрачають свою правдоподібність. Але саме в цій тонкій межі між казковим і жорстоким, іронічним і трагічним, Сапковський і створює унікальний світ, де “Останнє бажання” стає початком великої історії.
Краще й гірше серед оповідань
Перекручені казки Сапковського у “Останньому бажанні” різняться за рівнем. Наприклад, відьмацька версія Білосніжки — безперечно, найсильніший образ у збірці (недаремно саме з неї починається перша серія Netflix-адаптації). Але деякі історії скочуються у відвертий абсурд. Згадайте епізод, де горді ельфи крадуть ріпу й квасолю з городу. На кілька сторінок автор наче занурює нас у “Володаря перснів”, та іронічний гротеск, що слідує за цим, повністю руйнує величний настрій.
Ґеральт із Рівії — герой бездоганний
Попри ці перебільшення, “Останньому бажанні” у своїй основі — класичне героїчне фентезі. Ґеральт, що розмахує срібним мечем і косить чудовиськ направо й наліво, безсумнівно має харизму. Це ідеальний матеріал для героя: суворий, загартований минулим, але водночас з добрим серцем і власним моральним кодексом. Іноді його шляхетність заходить надто далеко — як у випадку з Єнніфер, яка, можливо, заслужила кілька різких уроків. Та й отримала б їх, якби не була настільки небезпечно привабливою. Адже головний принцип Ґеральта простий: монстр не завжди той, ким здається. Це й головний урок “Останньому бажанні”.
Дещо бракує цілісності
Та навіть у такого героя є проблеми. Ґеральт надто недбалий у спілкуванні з королями, і це може дорого йому коштувати. Ще одна вада — його повна фінансова безпорадність. В одній історії він скаржиться на надлишок монстрів, в іншій — на їхній брак, адже немає роботи. Хоча, якщо замислитися, лицарю, який отримує три тисячі оренів від короля чи смарагдове намисто від королеви, було б достатньо лише грамотно розпоряджатися грошима. Часом “Останньому бажанні” грішить непослідовністю та дивакуватими сюжетними ходами, але саме в цьому й полягає його особлива чарівність.
Забагато балачок, кумедність не влучає
Стиль Сапковського не завжди сяє яскравістю: діалоги часто виглядають занадто багатослівними, ніби автор насолоджується самим процесом балачки. Гумор, який мав би розряджати атмосферу, здебільшого не спрацьовує. Можливо, винятком є новела “Питання ціни”, де справді відчувається жива іронія. Але в решті випадків усе зводиться до доволі втомливих витівок барда Любистка — друга Ґеральта, який часом виглядає радше комічною перешкодою, ніж справжнім партнером.
І саме тут народжується підозра: чи не перевершили вже саму книгу її ж “нащадки” — знамениті відеоігри та не менш популярний серіал від Netflix? Принаймні перший том, “Останнє бажання”, часом видається менш яскравим і продуманим, ніж адаптації, які змогли взяти найсильніші ідеї Сапковського й подати їх у більш виразній і динамічній формі.
