“Вежа ластівки”, вперше видана польською у 1997 році й перекладена англійською у 2016-му, — шоста й передостання частина легендарної саги про Відьмака. На перший погляд здається, що це ще одна класична фентезі-історія: ельфи — вродливі, але зарозумілі, гноми — жорсткі й вправні з сокирою, королі — у вічних змовах, а чародії — у їхніх тінях. Але Сапковський майстерно ламає всі ці очікування.
У “Вежі ластівки” звичні шаблони оживають і вибухають новими сенсами: незвичні герої, сильні й мудрі героїні, жива й свіжа мова, діалоги, що одночасно смішать і розкривають світ, сміливі наративні прийоми та філософія, яка змушує думати довше, ніж триває глава. Сюжет тут не просто непередбачуваний — він рухається так, як рухалося б саме життя, якби воно жило у фентезі з мечами, магією й надломленими долями.
Історія починається відразу після подій “Хрещення вогнем”. Принцеса Цирі, яка ще донедавна належала до банди Щурів, лежить у лісі майже при смерті, коли її знаходить відлюдник і починає лікувати. Під час одужання Цирі розповідає йому про все, що сталося з нею після останньої зустрічі. Її історія трагічна — вона поранена фізично й емоційно, відчуває зраду власної долі та втрату ідеалів, які колись шанувала. Вона переконана, що всі, хто її любив, мертві, і живе гіркотою.
Її душевний розповідь чергується зі сценами, де Відьмак і його супутники — Лютик, Мільва, Каїр, Регіс та інші — намагаються знайти Цирі. Вони майже впевнені, що її немає у Нільфгаарді, як поширюють чутки, і шукають друїдів, які могли б відстежити її місцезнаходження. Герлат переживає, що серед них може ховатися зрадник.
Тим часом агенти розвідки Нільфгаарду також полюють на Цирі, Каєра та Вільгефорца. Йенніфер, яку підозрюють у зраді, сама вирушає на небезпечну подорож у пошуках дівчини, знаючи, що вона може коштувати їй життя. І на тлі всього цього розгортається політична інтрига: королі та чародії плетуть змови для власної вигоди, а один герой прагне перевернути все і встановити демократію.
“Вежа Ластівки” має значно більше сюжетних ліній, ніж попередня книга “Хрещення вогнем”. Більшість історії Цирі подається через флешбеки та свідчення в суді, тож події відбуваються не “тут і зараз”. Для деяких читачів це може здатися незвичним, але я дуже ціную, як Сапковський майстерно експериментує з наративними техніками. Лінія Відьмака розповідається через щоденникові записи Лютика. Лютик— претензійний бард і найкумедніший персонаж Сапковського, тож обрана ним роль оповідача подорожі стала блискучим ходом. Він неймовірно смішний, а щоденник додає легкості історії, особливо коли супутники Лютика починають допитуватися, що він пише. У одній кумедній сцені, що відбувається за сотні років у майбутньому (є й інші флешфорварди), ми дізнаємося, що згодом станеться з його щоденником.
У книзі є безліч захопливих сцен. Всі сцени з Лео Бонгартом, жорстоким мисливцем за головами, страшні до мурашок, як і гладіаторські бої в Колізеї. Наприкінці роману відбувається видовищна битва на ковзанах, а ще є напружена сцена на кораблі в океані.
Але навіть сцени без бойових дій захоплюють. Одне з головних умінь Сапковського — створювати цікаві та глибокі філософські дискусії між персонажами під час подорожей або відпочинку. У “Вежі Ластівки” є обговорення важливості закону і порядку та того, як їх сліпе дотримання може породжувати саме те, чого прагне уникнути. Також надзвичайно цікавою була палка розмова юної Цирі (воїна) з старим Висоготом (філософом і цілителем) про природу зла та найефективніші способи боротьби з ним.
