Лоран Гунель — автор, який влучає просто в душу. І для цього йому вистачило лише двох книг. Обидві — про пошук. Щастя, себе, внутрішнього спокою. Про те, як непросто, але неймовірно захопливо пройти шлях від зневіри до надії.
Однією з них стала для мене справжнім одкровенням — “Бог завжди подорожує інкогніто”. Її герой — 24-річний Ален Грінмор — саме той, кого світ забув обійняти. Без підтримки, без любові, без сенсу. Він на межі: робота душить, кохання в минулому, життя — у тіні. І от він уже на вершині Ейфелевої вежі, готовий зробити останній крок. Але замість стрибка — зустріч.
Ні, це не Бог із бородою та громами. Це старий чоловік, загадковий і спокійний, який пропонує угоду: ти живеш — але граєш за моїми правилами. Не сліпо, а усвідомлено.
Так починається подорож, що не вміщається в GPS. Алену доведеться зіткнутися не з ворогами, а з власними страхами, комплексами, звичками. Кожне завдання, яке він отримує, виглядає простим. Але саме просте — найболючіше.
Що більше він слухає старого, то ближчим стає до себе справжнього. До версії себе, в якій є сила, любов до життя і — головне — свобода.
Та хто ж цей таємничий наставник? Яку гру він веде? Гунель відкриває всі карти лише наприкінці. Але головну відповідь залишає у заголовку.
Це не просто книга. Це дзеркало, у якому можна раптом побачити себе — і не впізнати. А потім — полюбити.
Лоран Гунель — не просто автор, він психолог слова.
Його книги — не історії, а інструкції з самопізнання, заховані в сюжет. Якщо “Чоловік, який хотів бути щасливим” був філософським ескізом — лаконічним, але глибоким, то наступна робота (“Бог завжди подорожує інкогніто”) — вже повноцінний роман, наповнений внутрішнім рухом, драмою і перетворенням. Але суть не змінилась: Гунель все так само натхненно досліджує, що таке щастя, стабільність, і як знайти точку опори в собі самому.
У його текстах немає моралізаторства, зате є чесність. І тонке розуміння людської природи.
Можливо, тому мені так відгукується його стиль. Простий, прозорий, без пафосу — але потрапляє просто в центр. Я давно захоплююся філософією, культурними пошуками, психологією, і саме Гунель дивовижно поєднує це все у своїх творах.
Його герой — Ален Грінмор — типовий “маленький чоловік” у великому світі. Сумніви, страхи, розбиті мрії. Але випадкова (чи ні?) зустріч з таємничим незнайомцем змінює все. І починається трансформація.
Не казкова, не миттєва — жива. Крок за кроком Грінмор виростає з тіні: вчиться говорити “ні”, відстоювати себе, ризикувати, мріяти й діяти. У ньому прокидається сила — та, яка є в кожному з нас, якщо тільки наважитися дістати її з глибини.
Це і є головна ідея Гунеля: кожен із нас має у собі відповіді. Потрібно лише поставити правильні запитання — і наважитись слухати.
Так, я вірю в Бога. Але, можливо, не зовсім у того, кого описують у храмах чи книгах. Я вірю в силу, яка з’являється в потрібний момент — іноді в образі людини, іноді у власному відображенні в дзеркалі. В того, хто зможе простягнути руку й вивести мене з темряви.
Поки що поруч нікого немає. Тому мені доводиться бути і своїм провідником, і своєю підтримкою.
На щастя, іноді достатньо добреї книги, щоб знайти точку опори. Саме так на мене подіяв роман Гунеля. Я прочитав його — і в якійсь мірі послухався того дивного старого, який з’явився на сторінках, ніби спеціально для мене.
Я відчув себе Аленом Грінмором, який стоїть на краю — і замість стрибка отримує шанс. Не готове рішення, не чарівну паличку, а подорож.
І я пішов. Повільно, невпевнено, але з вірою. Бо, можливо, мій Бог — це не хтось із небес. Це я. Та версія себе, яка ще не здалась.
Єдине, чого бракує, — кохання. Але, як показує досвід, усе приходить у свій час. Особливо, коли ти вже в дорозі.
